Без гриця вода не освятиться

Українські приказки, якими користувались ще нашi бабусi

Наше, рiдне, пронесене пращурами далi, крiзь вiки. Але й досi актуальне

До неоціненних коштовностей фольклору будь-якого народу, а відтак і українського, належать прислів’я та приказки — короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки з життєвого досвіду багатьох поколінь предків. Вони є узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи, що дає змогу молодому поколінню формулювати погляди на етику, мораль, історію й політику.

Аби хліб, а зуби знайдуться.
Аби шия, а ярмо буде.
Або пан, або пропав.
Або дома не бути, або волі здобути.
Апетит з їдою прибуває.
Баба з воза — кобилі легше.
Багатий, як циган на блохи.
Багато дива, мало млива.
Багатому й чорт яйця носить.
Байдуже ракові, в якому його горщику зварять.
Батогом обуха не переб’єш.
Бачить кіт сало, та сили мало.
Без вірного друга — велика туга.
Без нашого Гриця вода не освятиться.
Без труда нема плода.
Береженого Бог береже, а козака шабля.
Битому собаці кия не показуй.
Біда біду тягне.
Біда помучить і мудрості научить.
Бійся не того собаки, що бреше, а того, що лащиться.
Близько лікоть, та не вкусиш.
Борода не робить мудрим чоловіка.
Боятися вовка — в ліс не ходити.
Брат мій, а хліб їж свій.
Брехливу собаку далеко чути.
Буває, що й корова літає.
Було б пшоно, а каша буде.
Було, та за водою пішло.
Велике дерево поволі росте.
В закритий рот муха не влізе
Видно пана по халявах
Виміняв шило на швайку.
Виріс, а ума не виніс.
Вискочив, як Пилип з конопель.
Високо літає, та низько сідає.
Вище себе не підскочиш.
Від своєї тіні не втечеш, Вісті не лежать на місці.
Вкрадеш голку, а потім корову.
В ліс дрова не возять.
В нього руки на всі штуки.
Вовка ноги годують.
Вода і камінь довба.
Ворона й за море літає, та дурна вертається.
Ворона вороні ока не видовбає.
В сім’ї не без виродка.
Всякому овочу свій час.
В тихому болоті чорти водяться.
В умілого й долото рибу ловить.
Вчи лінивого не молотом, а голодом.
В чужих руках завше більший шматок.
Гарні гості, та не в пору.
Гірко заробиш — солодко з’їси.
Говори стовпу, а він стоїть.
Година вранці варта двох увечері.
Голка в стіжок упала — пиши пропала.
Голодній кумі хліб на умі.
Горбатого могила виправить.
Гостра була сокира, та на сук наскочила.
Гостре словечко коле сердечко.
Готовеньке і кішка з’їсть.
Гречана каша сама себе хвалить.
Гуртом і батька добре бити.
Дай дурневі макогона, то він і вікна поб’є.
Далеко куцому до зайця.
Даремно і чиряк не вискоче.
Дарованому коневі в зуби не заглядають.
Два коти в одному мішку не помиряться,
Двоє третього не чекають,
Де багато господинь, там хата неметена.
Де відвага, там і щастя.
Де коротко, там і рветься.
Де посієш, там і вродиться.
Десять разів відміряй, а раз відріж.
Дешева риба — погана юшка.
Дивись на зріст, та питайся розуму.
Диму без вогню не буває,
Діло майстра величає.
Дома й стіни помагають.
Дурням закон не писаний.
Ех, якби та якби та в роті виросли гриби.
Є в глечику молоко, та голова не влізе.
Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас.
Чим темніша ніч, тим ясніші зорі.
Шабля ранить тіло, а слова душу.
Як овечка: не мовить ні словечка.

Источник

Загадка старого клоуна

Всеволод Нестайко

Здрастуйте. Я, мама, тато, дiд Грицько i бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа.

Хто я такий? Ну, для себе я — це я, звичайно. Я — та й годi. А для iнших.

Коли зранку я вмиваюсь у ваннiй i дивлюсь у дзеркало, звiдти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти рокiв, з щербатим переднiм зубом, з карими усмiхненими очима, кирпатий i товстогубий, ще й з ямкою на бородi.

Таких облич нiбито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає нi в кого.

Як каже мiй дiд Грицько: «Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провiв рукою i все змазав — порушив, так би мовити, симетрiю: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстiша, друга худiша, i рот усмiхається якось на один бiк веселiше, нiж на другий».

Ранiш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сiнях над вiдром, i дзеркала там не було.

Взагалi в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три мiсяцi, коли наша сiльська перукарка. Феодосiя Макарiвна стригла мене машинкою «пiд нуль». А в iнший час моя «фотографiя» лише зрiдка мелькала менi то в ставку, то в калюжi, то в шибцi. Мелькала, не затримуючи на собi моєї уваги.

I оце тiльки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ваннiй, я нарештi роздивився себе як слiд.

Я сказав вам, що в мене усмiхненi очi? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: «Покажи йому палець — i вже смiється».

Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помiчаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.

Наче щось там пригасло.

Наче хмарка набiгла на сонце.

Ви вже, мабуть, зрозумiли, що я жив у селi. I що тепер живу в мiстi.

А який, люди добрi, настрiй може бути в людинi, яка п’ять рокiв провчилася в однiй школi, в одному класi, де все було рiдне, знайоме, близьке — i учнi, i вчителi, i самi стiни, — i раптом її перекидають в iншу школу, в i пiшiй клас, де все чуже, незнайоме, далеке — i учнi, i вчителi, i самi стiни?!

А я так любив свiй клас! Нiколи б у життi не помiняв його, якби ото любий таточко мiй та не перейшов несподiвано в iнший клас.

Минулого лiта приїхав до тiтки Наталi, сусiдки нашої, з Києва брат, доктор технiчних наук, член-кореспондент Академiї наук, Iван Михайлович. Лiкарi, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то вiн до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, «Реве та стогне» спiвали, те-се, i зацiкавився Iван Михайлович моїм татом. А тато мiй, мiж iншим, механiк. У колгоспнiй майстернi сiльгосптехнiку направляє: Ну, до того ще й взагалi майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.

Дивився-дивився Iван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тодi:

— Та ви ж закiнчений майстер — «золотi руки»! Та ви ж для нашої академiчної майстернi скарб неоцiненний! Та ви просто не маєте права закопувати свiй талант! Ви — унiкум! Такi трапляються один на десять мiльйонiв! Кожен талант — це надбання народу, i використовувати його треба тiльки за призначенням. Розбазарювати талант — це злочинна безгосподарнiсть. Ви просто не маєте права займатися сiльгосптехнiкою, коли можете слугувати точнiй механiцi.

— Та що ви, чесне слово! Та припинiть! — пробував угамувати його тато. — Давайте оно краще. «Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом. «

Але Iван Михайлович: розквоктався так, що нiякими пiснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справдi золотi руки. I через якийсь час пiсля того, як Iван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, i тато просидiв з ним усю нiч i прийшов уранцi блiдий, скуйовджений i урочистий.

Головi дзвонили з райкому, а райкомовi дзвонили з обкому, а обкомовi з Києва.

Мама плакала, бабуся плакала, а дiд Грицько ходив по хатi й глузливо хмикав (вiн нiколи не лаявся, а тiльки смiявся: коли радiв — весело, коли сердився — глузливо).

— Щасливої подружi носом до калюжi! Давай-давай, їдь. Розiгнався. Без нього, бач, не обiйдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весiлля. Мiняй, мiняй ремiнець на личко. Давай!

— Батьку! Та не крайте моє серце! — благально прикладав руку до грудей тато.

— Велике дiло — опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москвi на ВДНГ зустрiчатися раз на рiк.

— У-у-у! — вголос заплакала мати.

— Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! — жалiсно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. I її, i Стьопочку. Аякже. Хiба ж я хто?

— А що ж вона там у Києвi бiля тебе робитиме? У сферу обслуговування пiде? Хiба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала — i не впiзнати: артистка, з голови до п’ят самi «лейби» заграничнi. Однiєї помади на губах французької на двадцять карбованцiв намазано. Що ж — давай! Доганяй!

— Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий пiде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург. Куди схоче. По всенькому ж Києву об’яви запрошують на роботу.

— А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи пiонери? Чи студенти приїжджi?

— Скоро вже й технiкою тiєю керувати нiкому буде, як усе трудове селянство у город повтiкає. Оно на Кривому Хуторi самi старi баби лишилися. I один дiд. Цiлий рiк тiльки й роблять, що з двору в двiр на поминки ходять.

— Не треба такої сумної, батьку, спiвати. На вас це не схоже. А розвиток цивiлiзацiї не зупиниш. Майбутнє за мiстом, а не за Кривим Хутором. За технiкою, за механiзацiєю, за наукою. I якщо я можу щось зробити для цього, чого iнший не зробить, то хiба. — Тато зiтхнув, i менi стало шкода його — авжеж, нелегко йому полишати рiдне село, де вiн народивсь i прожив усе життя своє, оцей двiр полишати з лелечим гнiздом на сухому берестi, криницю, садок яблуневий (яких тiльки сортiв тут нема!), город, леваду за городом, рiчку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очi вбирає до щiмкого солодкого болю, як каже моя мама.

— Все одно ти перекинчик, — i собi зiтхнув дiд.

— Не перекинчик тато, не перекинчик! — вигукнув я.— I не був нiколи ним.

— Ти, Стьопко, як пень, — усмiхнувся дiд Грицько.— Голова — як казан, а розуму нi ложки. Ще пошкодуєш там, у мiстi, за селом, ще не раз попозiтхаєш, а може, й заплачеш. Запам’ятай!

— То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нiкуди? Так? Га? жалiбно-жалiбно скривився тато. Я боявся, щоб вiн раптом не заплакав.

— Ну, гаразд уже, годi, гаразд! — весело засмiявся враз дiд Грицько.То я вас на мiцнiсть перевiряв. А то, звiсно, важко покидати насиджене гнiздо, боляче одриватися вiд корiння, але крила орловi не для того данi, щоб обмахуватися ними у спеку та комарiв одганяти. Лети, синку! Покажи свiтовi, на що ти здатен. Великому кораблевi — великого й плавання. I годi вже вам, дiвчата, сирiсть у хатi розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпрацi станеш. Ти гака метка, що. Держись, Дарницький шовкокомбiнат! Держись, Києве!

Отак змiнилося моє життя. Отак з сiльського хлопця став я киянином.

Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, пiвроку жив вiн у гуртожитку i писав нам листи. Довгi нiжнi листи, якi мати вечорами вголос читала менi, бабi й дiдовi Грицьку. Тато, звiсно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстернi Iнституту, механiки Академiї наук йому доручили разом з iншими майстрами виготовити унiкальний експериментальний механiзм. I тато, мабуть, блискуче виявив усi свої здiбностi. Бо вже через пiвроку дали йому окрему двокiмнатну квартиру.

— А що? Який «добридень», таке й «доброго здоров’я»,-ховаючи за усмiшкою гордiсть, сказав дiд Грицько.— Ми ще там усiм носа втремо.

— Еге ж! — хмикнула, усмiхаючись, баба. — Який батько, такий син викрали з бочки сир.

— А що? А що? — пiвником закозирився дiд.— Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я.

— Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.

— Це ти, ти крила менi вкоротила, налигачем до кiлка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обiйшов, знаменитим мандрiвником став.

— Мовчи вже! Тур менi Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огiркiв на салат. Пржевальський.

Колись у далекi юнацькi часи дiд Грицько намiрявся гайнути з села у захоплюючi мандри по iндiйських джунглях. Та несподiвано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тодi красуню, i.

Дiд Грицько був невисокий на зрiст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селi жартун i базiкало, що найстрункiшi, найвродливiшi парубки в’янули поряд з ним, як скошена трава. I ще були в дiда Грицька очi такi голубi, прозорi й чистi, як травневе небо. Вони й зараз такi, цвiтуть на дiдовому обличчi, як волошки нев’янучi. I не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на вiки вiчнi. Я дуже люблю свого дiда.

У всiх дiди серйознi, поважнi. Дiд Терентiй. Дiд Максим. Дiд Роман Йосипович. А мiй неповажний, несерйозний, хлоп’якуватий якийсь. Дiд Грицько. Як ото в дитинствi Грицьком кликали, так усе життя до самiсiнької старостi лишився. Нiхто його, здається, в життi по батьковi Григорiєм Григоровичем i не назвав нiколи. Грицько та й Грицько. I вiн сам, мабуть, здивувався б i образився навiть, якби хтось його Григорiєм Григоровичем назвав. Бо оте «Грицько» у людей звучало не образливо, а нiжно.

Усi в селi дуже люблять мого дiда. Жодне свято, жодне весiлля, проводи в армiю, жоднi хрестини (чи пак «свято новонароджених», як научає секретар нашої сiльради) не обходяться без дiда Грицька. Вiн завжди головний заводiяка, промовець, виголошувач рiзних кумедних тостiв. I що вже смiху вiд його теревенiв!

Правда, баба Галя часом не витримує i смикає дiда Грицька за полу:

— Та сядь уже, iроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, нiхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тiльки ковть та ковть.— I пирiжком дiдовi рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дiд пирiжка i знову за своє. Може дiд Грицько i з когось посмiятися, але бiльше iз себе самого кепкує, рiзнi кумеднi iсторiї про себе вигадує, аби смiшно було.

Про те, як вiн пiд час вiйни на передовiй у сильний туман до нiмцiв «у расположенiє» забрiв, нiмцi якраз обiдали, вiн i свiй котелок кухарю пiдставив, пообiдав з нiмцями, покурив i, захопивши «на десерт» «язика», назад повернувся.

Источник

Бабусині приказки

Наше, рiдне, пронесене пращурами крiзь вiки. Але й досi актуальне. Народна мудрість предків. Приказки з бабусиної скарбниці. Короткі та влучні вислови, які транслюють етику і мораль українського народу.

• Аби хліб, а зуби знайдуться.
• Аби шия, а ярмо буде.
• Або пан, або пропав.
• Або дома не бути, або волі здобути.
• Апетит з їдою прибуває.
• Баба з воза — кобилі легше.
• Багатий, як циган на блохи.
• Багато дива, мало млива.
• Багатому й чорт яйця носить.
• Байдуже ракові, в якому його горщику зварять.
• Батогом обуха не переб’єш.
• Бачить кіт сало, та сили мало.
• Без вірного друга — велика туга.
• Без нашого Гриця вода не освятиться.
• Без труда нема плода.
• Береженого Бог береже, а козака шабля.
• Битому собаці кия не показуй.
• Біда біду тягне.
• Біда помучить і мудрості научить.
• Бійся не того собаки, що бреше, а того, що лащиться.
• Близько лікоть, та не вкусиш.
• Борода не робить мудрим чоловіка.
• Боятися вовка — в ліс не ходити.
• Брат мій, а хліб їж свій.
• Брехливу собаку далеко чути.
• Буває, що й корова літає.
• Було б пшоно, а каша буде.
• Було, та за водою пішло.
• Велике дерево поволі росте.
• В закритий рот муха не влізе
• Видно пана по халявах
• Виміняв шило на швайку.
• Виріс, а ума не виніс.
• Вискочив, як Пилип з конопель.
• Високо літає, та низько сідає.
• Вище себе не підскочиш.
• Від своєї тіні не втечеш, Вісті не лежать на місці.
• Вкрадеш голку, а потім корову.
• В ліс дрова не возять.
• В нього руки на всі штуки.
• Вовка ноги годують.
• Вода і камінь довба.
• Ворона й за море літає, та дурна вертається.
• Ворона вороні ока не видовбає.
• В сім’ї не без виродка.
• Всякому овочу свій час.
• В тихому болоті чорти водяться.
• В умілого й долото рибу ловить.
• Вчи лінивого не молотом, а голодом.
• В чужих руках завше більший шматок.
• Гарні гості, та не в пору.
• Гірко заробиш — солодко з’їси.
• Говори стовпу, а він стоїть.
• Година вранці варта двох увечері.
• Голка в стіжок упала — пиши пропала.
• Голодній кумі хліб на умі.
• Горбатого могила виправить.
• Гостра була сокира, та на сук наскочила.
• Гостре словечко коле сердечко.
• Готовеньке і кішка з’їсть.
• Гречана каша сама себе хвалить.
• Гуртом і батька добре бити.
• Дай дурневі макогона, то він і вікна поб’є.
• Далеко куцому до зайця.
• Даремно і чиряк не вискоче.
• Дарованому коневі в зуби не заглядають.
• Два коти в одному мішку не помиряться,
• Двоє третього не чекають,
• Де багато господинь, там хата неметена.
• Де відвага, там і щастя.
• Де коротко, там і рветься.
• Де посієш, там і вродиться.
• Десять разів відміряй, а раз відріж.
• Дешева риба — погана юшка.
• Дивись на зріст, та питайся розуму.
• Диму без вогню не буває,
• Діло майстра величає.
• Дома й стіни помагають.
• Дурням закон не писаний.
• Ех, якби та якби та в роті виросли гриби.
• Є в глечику молоко, та голова не влізе.
• Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас.
• Чим темніша ніч, тим ясніші зорі.
• Шабля ранить тіло, а слова душу.
• Як овечка: не мовить ні словечка.

Не забудьте поділитись статею у соцмережах та вподобати нашу сторінку:

Источник